Рими
війни

Наративна воєнна поезія — де кожен вірш виріс із документованого факту з посиланням на джерело. Я пишу про сучасність, але чомусь виходять архаїзми. Мабуть тому, що хтось підказує.

Моя прабабуся пережила свою війну і тепер вона нашіптує мені про нашу, а я записую. Щоб через 50 років діти знали правду: «Живим свою ракету не почуєш», «Дрон вбив коней», «Мати накрила тілом дитину», «Ми ціль»…

Прабабуся вже знає чим усе закінчується. Я ще ні.

Ми ціль
Закриваємо очі на видих гудуть над нами крилаті шумно за вибухом вибух вилітають двері в кімнаті мозок рветься від болю відчуття мов колюча сіль на підлозі іграшки в крові ми сьогодні знову їх ціль.

«Ми ціль» — думка, яка пульсує в голові під час кожної атаки. Відчуття, ніби ми в тирі, де ворог влаштував полювання на все живе. Вони підступно вбивають уночі тих, хто спить у своїх ліжках. Іграшки в крові не поетичний образ, а страшний факт, збережений на фотографіях і відео зі зруйнованих українських будинків.

Довідка: Точну кількість постраждалих дітей встановити неможливо через активні бойові дії та тимчасову окупацію частини території України.

Сайт «Діти війни» →
Хвилина мовчання
Годинник стоп глибокий вдіх похилі голови в молитві на паузі веселка втіх за всіх хто був і є у битві хвилина де немає барв від мала до велика — усі тут за тих хто бій жорсткий обрав щоб не вдягли на нас хомут.

Цей вірш — про колективне мовчання, яке об'єднує країну. Образ «хомута» вплетений в історію українського народу як символ кріпацтва. Загальнонаціональна хвилина мовчання. Шанування усіх, завдяки кому Україна продовжує дихати.

Довідка: Щоденно о 9.00 в Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання для вшанування пам'яті загиблих унаслідок збройної агресії рф.

Указ від 16.03.2022 →
Евакуація
Потяг пограбованих сердець в невідомість котить лячно від задухи всі мов мрець мружим очі й руки вдячно стирчать голки в кожній голові зупиняючи думок ричання дихаємо, поки ще живі це мандрівка чи вигнання?

Вірш-спогад про березень 2022 року. Задушливий потяг, що рушає з київського перону. Люди, що годинами сидять на підлозі у проходах, і тиша, яку боїшся порушити. Тоді ніхто не знав відповіді на головні питання: куди ми їдемо, коли доїдемо і чи доїдемо взагалі? Це було фізичне відчуття вигнання з власного життя.

Довідка: За 8 днів від початку масштабного вторгнення росії «Укрзалізниця» евакуювала понад 1 мільйон громадян з гарячих точок.

Інтерв'ю «Голоси війни» →
Блекаут
У пітьмі я побачу тебе і прилину в час де зв'язані руки й вуста оповитеє небо в запах бензину ранені люди в незламних містах обійми мене дужче замри і не руш безглузді слова наче сп'яніння немиті тіла закоханих душ в час де любов єдине спасіння.

Звук генераторів і запах бензину стали невід'ємною частиною нашого життя. Відключення електрики, води та опалення — це виснажливе випробування, особливо взимку. У цьому вірші я не романтизую блекаут, це спроба втішити, нагадати, що ми є одне в одного. Навіть коли немає змоги помитися чи зігріти дім, головним джерелом світла залишаються наші серця.

Wikipedia →
Мито
У відчаї розхристані тіла ми шепотом кричим у вихор коли у ворога душа гнила то єство марить смаком лиха підпалимо любов'ю в небі зорі готові заплатити сріблом мито не месники не лицарі не хворі ми хочемо кохати мріяти і жити.

Історія знову ставить нас перед середньовічним вибором: сплатити ворогу «мито» землями та ресурсами — або бути знищеними. Від України вимагають віддати корисні копалини й території за право просто існувати. Але людське життя не може бути розмінною монетою.

Радіо Свобода →
У хмарах танцюю
Коли з рани під дією зливи розкриває цвітінням бутон морем виє усе що вразливе міцно серцем держу телефон ти мовчиш проте я тебе чую кілометри між нами це дим я з тобою у хмарах танцюю саме так як колись із живим.

Я прочитала їхню історію 6 вересня 2025 року і відчула її цим віршем. Море, телефонні повідомлення без відповіді, татуювання з фразою «більше за життя»… Валерія родом із Луганщини, в Одесі вона зустріла своє кохання — Івана. У жовтні 2022 року пара одружилася, але в липні 2025 року Іван загинув.

Суспільне Одеса →
Колективна кава
Скорий звук пронизує тишу пропонує трагедій намисто по кутах усі люди як миші кожен вибух це особисте обираєм між бігти й чекати є надія на посмішку зранку знов вночі ми рахуємо втрати разом каву п'ємо́ на світанку.

Кава на цій війні стала одним із невід'ємних атрибутів. Вранці після масованих атак ми п'ємо її, стримуючи сонливість та втому. Люди збираються разом допомагати постраждалим сусідам, шукати тварин, гасити пожежі. Спільна кава на світанку — це про ще одну пережиту ніч.

Суспільне Київ →
Живим свою ракету не почуєш
Вистояли стіни й ми за ними обіймались волошково як востаннє на повторі спазмами нічними «врятуй Боже» наче заклинання в коридорі спина до спини коли душать думки й страх каструєш є непереборне явище війни живим — свою ракету не почуєш.

«Волошково» — слово, зашите в українському культурному коді. Обійматись волошково означає відчувати спокій, теплий вітер у волоссі та ніжну любов посеред поля квітучих волошок. Фраза «Живим свою ракету не почуєш» містить жорсткий факт: якщо ти чуєш звук ракети, що пролітає повз, значить сьогодні біда прийде в інший дім.

Українська Жіноча Варта →
Дрон вбив коней
Шарудливий дрон над нами люди коні мить і точка біль пронизує без тями на землі в крові сорочка забирають саме цінне голос подих серце м'язи наша ненависть незмінна до нудоти до відрази.

Читаючи новини після чергового обстрілу, моє серце заніміло. Я люблю тварин, а коні для мене — це щось величне та красиве. 7 вересня 2025 року російські дрони поцілили у кінний клуб на Київщині, 7 тварин загинуло.

Подробиці →
Мати накрила тілом дитину
Відкритії думи надії на краще жаль дива не сталось вчора коли F-16 злетіли у хащі протер ти піт зі чола молилися люди затихли тварини очікуючи вибуховість вітрин мати накрила тілом дитину на небі плюс ангел один.

У мене немає дітей і я чітко пам'ятаю власне бажання обміняти моє життя на життя жінки, яка загинула накривши тілом свою дитину. У ніч на 18 травня 2025 у місті Васильків загинула 27-річна жінка, яка під час вибуху прикрила собою чотирирічного сина. Дитина вижила.

Instagram →
Портрет
Тримаєм біль поміж очей виразний спазм у грудях забути крики всіх ночей включити світло в людях все важче дихати й радіти трагедії ростуть мов хвощ портрет батьків цілують діти тих хто тепер у центрі площ.

Цей вірш — про сучасне обличчя України, де меморіали на площах стали частиною повсякденного маршруту на роботу, до школи, у лікарню. Для багатьох дітей центральна площа міста стала єдиним місцем зустрічі з батьком чи мамою.

Суспільне →
Попіл
Губи на вітру німіли з гучномовця вий сирен деякі із нас згоріли ми не знаєм всіх імен впродовж клятої війни били по містах щосили людським попелом вони землю ковдрою накрили.

Вірш «Попіл» — один із перших моїх віршів про цю війну. У ніч на 26 лютого 2025 року російський безпілотник влучив у будинок хірурга Павла Іванчова та журналістки Тетяни Кулик у селі Крюківщина поблизу Києва. Внаслідок атаки та пожежі подружжя загинуло.

BBC News →
Героїчний
Пошепки сказав кохаю ти пішов закривши двері кожну мить тебе чекаю плачуть сльози на папері у моїх думках ти вічний ніби космос тут і всюди мій мужчина героїчний ти помер щоб жили люди.

Цей вірш — про усвідомлення ціни нашого «сьогодні». Коли за кожним врятованим життям стоїть чиєсь останнє «кохаю», сказане пошепки перед виходом з дому.

TAPS Ukraine — Алея Живої Пам'яті →
Кохаймося без тями
Ще одна кривава ніч пахне кавою та димом нас вбивають без облич нелюди що під режимом ріже лезом сподівання бо палають школи й храми в нас залишилось кохання тож кохаймося без тями.

Це мій маніфест і спроба знайти сенс там, де слів для підтримки вже бракує. Заклик «кохаймося» має подвійний сенс: емоційний та фізичний. Свідомий вибір залишатися живими попри все. Нас вбивають, а ми кохаймося без тями.

Wikipedia →